Без волів неможливо уявити ні чумацької валки, ні взагалі українського степу у минулому. “Скільки він не цобив, воли потреби подорожніх не розуміли, тоді я згадав, що краще в Сибіру їздити на собаках, ніж в Малоросії на волах, які, дякуючи своїй великодушності, що з плугом, що з бричкою, йдуть однаково”, -відзначав у щоденнику один із мандрівників минулого. Мандрівник, можливо, поспішав, тому його так дратувала повільність тварин, але українець, який звик до розміреного життя, цінував у волах насамперед витривалість і невибагливість у харчуванні. Для чумаків же віл був спражньою знахідкою. Про те, яку роль ці тварини грали у житті мандрівних торговців, а також селян, свідчать їхні численні народні назви: “швейнога” – віл, у якого задні ноги у колінах чіплялися одна за одну, “блиндар” – котрий кривив ногами, “безприпорий” – тварина, що не мала підвищення в кінці шиї, на яке спиралося ярмо, “буян” – примхливий віл, “гостяк” – худий, “караман” – чорний віл, “гузок” – миршавенький, з малими рогами, “кислиця” – впертий, “коваль” – поганий у ходу. В мажу впрягали, як правило, пару волів (“паровиця” – пара волів з возом). Ярма виготовлялись трьох типів: звичайне, сошне (для нерівних за силою волів) і “бовкун” (для одного вола). Ярма нерідко прикрашалися різними візерунками, на них також могло випалюватися І прізвище власника. Чумаки цим нерідко займалися в дорозі біля степових багать. До речі, один із візерунків на чумацькому ярмі називався “доріжкою”. Іноді роги волів покривали позолотою, оздоблювали різнокольоровими стрічками, а під час свят обліплювали свічками. Деяким волам на шию вішали “калатайла” – дерев’яні дзвіночки.
Волів узимку годували сіном. 10 скирт могли прогодувати 40 волів. За скирту платили 80 карбованців асигнаціями.