Чумацтво – самобутнє громадське утворення українського народу, але самоназва “чумак” уперше фіксується документами ХVІІ ст.. Прабатьківщиною чумацтва була середня Наддніпрянщина і зокрема Запорізька Січ, через які проходив головний чумацький (соляний) шлях. Основним промислом чумаків була торгівля сіллю, котру вони привозили з Криму та чорноморських лиманів. Тому чумаки спочатку називалися соленниками. Мали вони і локальну назву – коломийці: це та їхня частина, котра їздила по сіль до Галичини, зокрема Коломийщини.
Хто ж вони, українські чумаки? Звідки взагалі взялося це слово? Тут єдиної думки немає. Одні вважають, ніби воно походить від татарського “чум” або “чюм”, що означає “ківш”. Дерев’яний корячок у дорозі був справді зручною посудиною для пиття. Інші, погоджуючись із татарським коренем, наполягають на тому, що у татар цим словом називали візника. Хтось згадує чуму, яка лютувала на півдні, – через торговців ця страшна хвороба могла бути занесена і на Україну. Чуму називали “чорною хворобою” – на лубкових картинках вона зображувалася у чорному одязі. Чумаки, сорочки і штани яких для захисту від гнусу були “пошмаровані” дьогтем, зовнішнім виглядом нагадували цю не вельми приємну гостю з косою.
У перській мові слово “чумак” означало палицю з потовщенням на кінці. Часто в степу можна було зустріти і подорожнього з такою палицею, і чабана з “ґерлиґою”, і чумака з кийком. Недаремно в народі говорили: “Кий в степу чумакам господар”.